субота, 30 січня 2021 р.

 

                     Літературний портрет:

             «Казково -пригодницька 

              країна Всеволода Нестайка».



Більше сорока років працює в дитячій літературі Всеволод Нестайко – цікавий прозаїк, який добре знає тонку і жадібну до незвичайного душу юного читача, його смаки й уподобання і який вважає головним завданням дитячої літератури – пробудження. Виховання совісті.

Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в м. Бердичеві на Житомирщині у сім’ї службовця. Про своє дитинство письменник розповідає: “...Я чомусь згадую самотність. Так уже склалося.

Всеволод Нестайко! – і відразу є на обличчях переважної більшості дітей заквітнуть усмішки, а в очах їхніх мам і тат заграють веселі бісики. Та й чи­мало бабусь і дідусів це прізвище не залишить байдужими: вони тут же засвітяться сонечками, бо при­гадається їм власне дитинство...

І немає в цьому анічогісінького дивного: адже ди­тячий письменник Всеволод Зіновійович Нестайко своїми веселими, дотепними, мудрими й непересічни­ми повістями й казками радує, веселить і повчає, у найкращому розумінні цього слова, вже не одне по­коління, бо за плечима в нього — десь під сотню ви­даних книжок, ціла авторська бібліотека! Та ще з де­сяток іскрометних пригодницько-фантастичних творів, нових казкових повістей чекають на робочому столі письменника на зустріч із малими читачиками.

Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах «Барвінок» та «Піонерія». Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році. Більш ніж пятдесятирічний шлях у дитячій літературі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і пєс. Найвідоміші з них: «В країні Сонячних зайчиків» (1959), «Супутник ЛІРА - 3» (1960), «Космо-Натка» (1963), «Робінзон Кукурузо» (1964), «Тореадори з Васюківки» (1973), «Одиниця з обманом» (1976), «Незвичайні пригоди в лісовій школі» (1981), «Загадка старого клоуна» (1982), «Пятірка з хвостиком» (19885), «Незнайомка з країни Сонячних зайчиків» (1988), «Слідство триває», «Таємний голос за спиною» (1990), «Неймовірні детективи» (1995) та інші непересічні твори.

Книги Всеволода Нестайка перекладені 12-ма мовами. За його творами поставлено фільми, які отримали міжнародні нагороди. Телефільм «Тореадори з Васюківки одержав на міжнародному фестивалі у Мюнхені Гран-прі (1968 р.), на міжнародному фестивалі в Алегсандрії (Австралія) - головну премію (1969). Кінофільм «Одиниця з обманом» премійовано на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному фестивалі у Га брово (Болгарія, 1985).

Всеволод Зіновійович Нестайко - лауреат літературної премії імені Лесі Українки (за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку «Незнайомка з країни сонячних зайчиків»), премії Олександра Копиленка (за казку «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга та однокласника зайчика Косі Вуханя»).На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях «Пятірка з хвостиком» він був удостоєний другої премії. 1979 року рішенням міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до особливого почесного списку Г.К. Андерсена, як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.


середа, 27 січня 2021 р.

 

Історичний хроноскоп: «Голокост – шрам на серці людства» .




 27 січня у світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Україна на державному рівні вшановує жертв трагедії з 2012 року. Генеральна асамблея ООН прийняла 1 листопада 2005 року Резолюцію № 60/7, у якій говориться, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…». Саме цей документ оголосив Днем пам’яті жертв Голокосту 27 січня. В цей день в 1945 році війська 1-го українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.

 

Остаточне розв’язання єврейського питання

 

Голокост, Шоа – переслідування та масове винищення нацистами євреїв під час Другої світової війни. Жертв знищували лише за етнічну приналежність.

 

Нацистська расова політика базувалася на дискримінаційних заходах, що з часом переросли у масові страти. План «остаточного вирішення єврейського питання» зазнавав змін у процесі краху нацистського «бліцкрігу» в СРСР. Перспективи переселення євреїв у певну місцевість (на територію Польщі – район Кракова, на Мадагаскар чи за Уральські гори) з розгортанням подій Другої світової війни виявилися примарними. Нацисти вдалися до терору.

 

Голокост в Україні

 

Голокост євреїв на окупованій нацистами території СРСР відрізнявся від подібних заходів у Європі. Там євреїв заганяли в гетто, з часом могли відправити до місць масових знищень у газових камерах. На українських землях більшість єврейського населення загинуло від куль у протитанкових ямах. Їх викопали ще за радянської влади військовополонені, місцеве населення чи самі жертви.

 

«Акції зачисток» уперше проводилися на території окупованої Галичини. Протягом тижня внаслідок погромів, ініційованих нацистами, у Львові загинули 6000 євреїв. «Остаточне вирішення» призвело до знищення євреїв Галичини у таборах і гетто Тернополя, Дрогобича, Борислава, Сколе, Стрия та ін. міст. Загалом загинуло 610 000 євреїв. 

 

 

На території Наддніпрянської України в 20-х числах липня розстріляла 1400 уманських євреїв.

 

Наприкінці серпня 1941 р. відбувся масовий розстріл німецькими військовими євреїв у м. Кам’янець-Подільський. На початок війни там мешкало 10 000 євреїв. У перші десять днів серпня 1941 року угорська влада депортувала близько 18 000 євреїв із Закарпаття в окуповану німцями Україну. Нацисти змусили їх іти маршем від Коломиї до Кам’янець-Подільського. 23 600 переселенців разом із місцевими жителями були розстріляні протягом 4-х днів, від 26 до 29 серпня. Це вбивство стало взірцем для наступних злочинних акцій.

 

Євреї, які залишалися на території Закарпатської України, у травні 1944 р. були вивезені до концтабору Аушвіц. По прибуттю вони, у переважній більшості, загинули в газових камерах.



 

Бабин Яр

 

Масовою братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. Масові розстріли тут розпочалися відразу після вступу нацистів до Києва. Від 27 вересня відбувалися щоденні масові розстріли євреїв – військовополонених і цивільних громадян. Їх пік припадає на 29 – 30 вересня, тривалість – щонайменше до кінця жовтня 1941 р. За цей час загинуло 33 771 осіб. До кінця вересня 1943 р. Бабин Яр продовжував залишатися місцем регулярних розстрілів і захоронень. Серед постраждалих – комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії, в’язні гестапо, українські націоналісти. Весною 1942 р. починає діяти Сирецький концтабір. Бабин Яр став останнім місцем і для його численних ув’язнених. Бабин Яр – некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених.

Після зайняття Одеси румунські військові розстріляли 20 000 місцевих євреїв у відплатних акціях за вибухи. В кінці грудня 1941 р. біля Богданівки Одеської (нині – Миколаївської) області румуни знищили понад 40 000 євреїв. На українських землях, що увійшли в склад Трансністрії, румунська окупаційна влада створила протягом 1941 р. власні гетто і табори праці. У них загинули євреї з Бесарабії та Буковини. Загалом на цих землях румуни знищили близько 300 000 євреїв.

 

Страхітлива політика терору проти євреїв в окупованій Україні знищила їх як соціокультурну й етнорелігійну спільноту. Жертвами Голокосту стали понад 1,5 млн осіб.

 

Місця найбільших масових страт євреїв в Україні: Бабин Яр (Київ) – більше 100 000, Богданівка Одеської області – понад 40 000, Дрогобицький Яр (Харків) ‑ близько 20 000, Кам’янець-Подільський – 23 600, Дальник Одеської області – близько 18 000, урочище Сосонки біля Рівного – понад 17 000 жертв.

 

 

 


четвер, 21 січня 2021 р.

                                         Історична мандрівка:

                         "Моя Соборна Україна".



 

Лунає пісня солов’їна

І вітер віє степовий.

Моя Соборна Україна

Знов зустрічає день новий.

День Соборності України: історія виникнення традиції й свята

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону.

Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів.

У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча.

З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного упадку, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможкть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духху розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були».

Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.

6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців.

18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».

УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок».

Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу

Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що:

«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.

Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави.

У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося, вона була табуїзована. Проте в пам'яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму.

Прикметно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини , що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення.

 



 


вівторок, 19 січня 2021 р.

 

"Соборність очима дітей": школярів Львівщини запрошують взяти участь у конкурсі малюнку.


Львівська обласна державна адміністрація запрошує дошкільнят та шкільну молодь Львівщини взяти участь у конкурсі дитячого малюнку з нагоди Дня Соборності.

22 січня з нагоди 102 річниці Дня Соборності України у Львівській області відбудеться низка заходів.

Відтак, з метою залучення молодого покоління та піднесення патріотизму і відчуття самобутності у творенні єдиної соборної Української держави, департамент внутрішньої та інформаційної політики оголосив конкурс дитячого малюнку "Соборність очима дітей". 

Вікові категорії дітей, які можуть приймати участь у зазначеному конкурсі:

·         1. До 6 років;

·         2. Від 6 до 10 років;

·         3. Від 10 до 14 років.

Щоб взяти участь у конкурсі дитячого малюнку, необхідно:

·         Намалювати малюнок з нагоди Дня соборності України;

·         Виставити його до 22 січня 2021 року в соціальній мережі Facebook;

·         В пості з малюнком зазначити прізвище, ім'я дитини та вікову категорію, а також написати тег #Соборна_Україна;

·         Позначити в дописі департамент внутрішньої та інформаційної політики Львівської обласної державної адміністрації.

Малюнки, які матимуть найбільшу кількість вподобань отримають подарунки від департаменту внутрішньої та інформаційної політики.

Для кожної категорії дітей буде визначено 1,2 та 3 місце.

Результат конкурсу буде оголошено 23 січня 2021 року в соціальній мережі Facebook на сторінці департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації.

Також малюнки, які переможуть в конкурсі, будуть опубліковані на офіційній сторінці Львівської обласної державної адміністрації.

Водночас повідомляємо, що з нагоди 102-ї річниці Дня Соборності України заплановано провести онлайн-лекцію «Соборна Україна», вікторину в соціальній мережі Facebook на сторінці департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації, а також квест спільно з Молодіжним націоналістичним конгресом.


 

           2021 — рік для промоції читання.

Олександр Ткаченко
Міністр культури та інформаційної політики України

 

Нова мода. Чому українці не читають книги та як це змінити

 


Чому? Книжкова галузь в Україні намагається закріпити положення на ринку енний рік поспіль. Але, на жаль, зараз тенденція така: зменшення тиражів та закриття книжкових магазинів. І однією з причин є те, що серед українців більше тих, хто не читає. Пасивне скролення гаджетів поступово перемагає активне читання. Культури споживання книг, як у Європі чи Америці - у нас немає.

Нехтування читанням призводить до того, що в Україні низький рівень культурної освіченості. А це спричинює ланцюгову реакцію. Низький рівень освіченості дорівнює небагате суспільство. А небагате суспільство формує небагату державу.

Як це пов’язано? Читачі та нечитачі по-різному сприймають життя. Згідно з останнім соціологічним опитуванням, 57% читачів задоволені своїм життям. Із нечитачів цей показник сягає лише 43%. До того ж, читачі частіше досягають своїх цілей — 41% проти 31%.

Впливає читання і на стресостійкість. Так, читачі здебільшого не відчувають роздратування — це підтвердили 53% опитуваних, серед нечитачів цей показник — 45%.

Реалії сьогодення

Згідно зі статистикою, тих, хто читає щодня, лише 8%. 38% - читають раз на місяць, 19% - нерегулярні читачі і 35% - не читають взагалі. При цьому 53% із тих, що прочитали хоча б одну книгу за останній рік, не придбали жодної книжки. Тобто більше половини нерегулярних читачів по факту не підтримує сферу.

За останні роки в Україні спостерігається поступове падіння обсягу примірників — із 5000−6000 у 2015-му до 700−800 примірників у 2020-му. Наклад у 2019-му складав 29,9 млн, а у 2020 році - лише 8 млн. Кількість найменувань також значно скоротилася — з 13651 у 2019-му до 8000 у 2020-му. Тут, безперечно, далися в знаки карантин та зменшення як доступу до книг, так і накладів.

Тих, хто читає щодня, лише 8%

Перш за все, треба працювати над першопричиною проблеми — відсутністю бажання читати. Для того, щоб воно з’явилося — варто зрозуміти цінність, відкинувши стереотипність і можливий негативний досвід у минулому.

Що ж чекає українців, якщо продовжувати у такому дусі?

Ситуація із читанням за останні два роки не покращується — показники на низькому рівні. Це створює проблеми із грамотністю та освіченістю в країні. Читання відповідає за розвиток мислення, ерудицію, здобуття нових навичок, збагачення словникового запасу та обізнаність у специфічних темах, залежно від обраної літератури.

 

Звичайно ж, читання — це і про дозвілля, релакс і спосіб переключитися. Наприклад, читання має спільні риси із улюбленим багатьма дозвіллям — кіно: тільки книжка не пропонує готового візуального рішення режисера — ви самі шукаєте сенси, уявляєте персонажів та місце дії. З книгою історія постає особисто для кожного, а якою вона буде, залежить лише від вас. До того ж кіно міцно сплетене з книгами — багато стрічок є екранізаціями романів. Декотрі книги екранізують неодноразово: щоб показати історію з різних боків або осучаснити.

Навіщо та як популяризовувати читання в Україні?

Насамперед, популяризація читання впливає на грамотність населення, саморозвиток та кар'єрний ріст. Думаю, кожен для себе хотів би усього цього, а книги можуть стати першим кроком на шляху до цієї мети.

По-друге, читаюче населення — конкурентні видавництва. Звичка читати в українців сформує попит на книгу, видавництва у свою чергу — стануть конкурентноспроможними та пропонуватимуть тільки якісну літературу. Очевидно, питання допомоги книгарням та тим, хто продає українську книжку, — варто піднімати серйозно.

Щоб стимулювати попит до читання Український інститут книги лише минулого року запустив близько 20 ініціатив для розвитку і промоції читання. Серед них проєкт «365 книжок на ніч», акція «Почитай мені», проєкт читань «Дегустація книжок» тощо. Для популяризації українських книжок за кордоном реалізована програма перекладів Translate Ukraine.

 

Також МКІП націлене на переосмислення і модернізацію бібліотек та у окремих випадках їхню трансформацію у сучасні культурні точки атракції для жителів областей, поповнення фондів найкращими новинками книжкового ринку. Бібліотека — це доступ до книжок та простір, який потрібно використовувати раціонально. Тож у планах — оновлення застарілих бібліотек і переоснащення їх у сучасні культурно-освітні центри (у межах Центрів культурних послуг), де можна було б прийти попрацювати з ноутбуком чи насолодитися книжками у комфортній атмосфері.

Не варто оминати увагою книжкові магазини: похід до книгарні - це можливість відкрити для себе новинки літератури, поспілкуватися з консультантами-книголюбами, погортати сторінки книг. Це — своєрідний ритуал, який може затягнутися на декілька годин.

Однією з найбільш болючих проблем креативних індустрій є відсутність чіткої екосистеми. Тут варто працювати комплексно: покращувати умови для книговидання, збільшувати різноманітності пропозицій на ринку, боротися з книжковим піратством.

Безумовно, варто переймати й світовий досвід для популяризації читання: естетичні книжкові магазини-музеЇ, автограф-сесії від авторів, платформи для книжкових відгуків та новин, на кшталт, Goodreads, підтримка буктюберів (книжкових ютуб-блогерів) та книжкових блогерів у соціальних мережах.

 

Наприклад, популярністю за кордоном користується проект «Belletrist» — американський книжковий клуб в онлайні, де кожного місяця обирають одну книгу і читають усією спільнотою. Також проводять інтерв'ю із авторами, обговорюють прочитане, розповідають про книжкові магазини, пишуть новини і навіть продають власний мерч. І це працює: група має понад 250 тисяч фоловерів, достатньо активних. Чому ж не брати з них приклад?

Книга в руках може стати новою модою. Чим більше знакових і відомих людей говоритимуть про це — тим більше шансів для ментального оздоровлення суспільства у нас з’явиться.

 

 

 

                               205 років -

 

Повісті-казці Ернста Теодора Амадея Гофмана

       « Лускунчик і Мишачий король».


У різдвяний вечір Фріц і Марі — діти радника медицини Штальбаума — отримують від батьків безліч подарунків: ляльок, дерев'яного коня, іграшкових гусар, крихітний посуд, книжки з картинками. Хрещений Дроссельмеєр підносить їм мініатюрний замок з золотими вежами, по залах якого пересуваються дами і кавалери. Трохи пізніше відбувається знайомство дітей зі ще однією іграшкою — маленьким потворним чоловічком на ім'я Лускунчик, який вміє розгризати тверді горіхи.

 Перед сном Марі затримується біля шафи, в яку на ніч були прибрані подарунки, і виявляється свідком битви. Її ведуть семиголовий Мишачий король, що вибрався з-під підлоги зі своїм військом, і армія ожилих ляльок, очолювана Лускунчиком. Дівчинка прагне захистити маленького чоловічка, проте відчуває біль в руці і падає на підлогу. Прокинувшись у своєму ліжку, вона намагається розповісти матері і лікарю про нічний бій, але ті вважають її розповідь відгомонами колишньої гарячки. Хрещений, що відвідав Марі, приносить відремонтованого Лускунчика і розповідає, що колись той був  племінником Дроссельмеєра, юнаком добрим і благородним. На крихітного виродка він перетворився з волі королеви Мишільди. Лускунчик може повернути колишній вигляд, але для цього потрібно, щоб він переміг Мишачого короля, а його самого полюбила Прекрасна Дама

  Нею стає Марі, яка, отримавши від Лускунчика трофеї поваленого Мишачого короля і здійснивши з маленьким чоловічком подорож до чарівної країни, закохується в непоказного героя. Батьки не вірять її спогадами про пригоди і просять забути цю неймовірну історію, проте дівчинка постійно думає про Лускунчика. У фіналі казки в будинку Штальбаум з'являється молода людина — племінник Дроссельмеєра, який зізнається, що «перестав бути жалюгідним Лускунчиком». Марі стає його нареченою, і на їхньому весіллі танцюють двадцять дві тисячі нарядних ляльок [1] .

Історія створення.

За даними дослідників, задум «Лускунчика» зародився у Гофмана в ту пору, коли він вигадував і розповідав казки дітям свого товариша (а згодом — біографа) Юліуса Ґітцига  і Марі. Пізніше, записуючи твір, письменник переніс в нього імена і риси характеру юних слухачів казки .Безпосередня робота над історією про Лускунчика здійснювалася в період з 29 жовтня по 16 листопада 1816 року. Потім рукопис був переданий видавцеві Георгу Раймеру. Повість була опублікована в 1-му томі "Дитячих казок Карла-Вільгельма Саліче-КонтессиФрідріха де ла Мотт Фуке й Е. Т. А. Гофмана, що вийшов у Берліні напередодні Різдва. Відомо, що 16 грудня того ж року Гофман уже тримав у руках щойно отримані з друкарні чотири примірники книги, яка вважається першою збіркою дитячих романтичних казок у Німеччини. Три роки по тому історія

про Лускунчика і Мишачого короля була надрукована в збірці «Серапіонові брати».

    Як зазначав автор робіт про німецьких романтиків Рюдігер Сафранський[ , казку про Лускунчика і Мишачого короля з інтересом зустріли не тільки колеги Гофмана, а й прусський воєначальник Август Гнейзенау, якого вразили батальні сцени за участю мишачого війська й армії ляльок. Гнейзенау, зокрема, визнав в одному з листів, що автор повісті «дуже добре зобразив грандіозну битву, переконливо зумовивши поразку Лускунчика завоюванням батареї, невдало розташованої біля матінчиного ослінчика для ніг».