середа, 23 червня 2021 р.

              Історичне досьє: 

"Розстріляні у тюрмах Західної України".

80 річниця масових розстрілів НКВД в Західній Україні.

Масові злодіяння двох великих злочинних режимів європейської історії ХХ століття – націонал-соціалістичної Німеччини і сталінського Радянського Союзу – влітку 1941 року в західних областях Радянського Союзу були настільки тісно переплетені між собою, як, мабуть, у жодному іншому регіоні й у жоден інший час. Особливою мірою це стосується Західної України. У перші дні після нападу Німеччини на СРСР радянське НКВД у цьому регіоні вбило кілька тисяч в’язнів, аби не допустити, щоб їх звільнили німці

Львів був місцем, у якому відбулось не лише найбільше вбивство в’язнів в останні дні червня 1941 року, три в’язниці, у яких знайшли тіла загиблих по окупації міста німецькіми військами 30 червня, стали центрами погрому.



Фактографічні помилки існують також у експозиції суперечливого Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (далі – Музею “Тюрма на Лонцького'), відкритого в одному з місць масових убивств у Львові, яке пізніше стало також одним із центральних місць погромів. У центрі експозиції перебувають радянські масові вбивства, подальші насильницькі акти початкової фази німецької окупації . Музей «Тюрма на Лонцького» не лише подає дуже обмежену суто українськими аспектами (насамперед діяльністю ОУН) історію складного минулого цього місця (за що музей уже неодноразово зазнавав критики . Крім того, експозиція музею містить фундаментальні помилки у представленні тих подій, які її центральним об’єктом, а саме – радянських


убивств в’язнів.


Основна помилка полягає в тому, що насправді радянською «в’язницею №1», у якій перебувало найбільше число в’язнів і в якій також налічується найбільша кількість жертв радянських масових убивств, була не тюрма на вулиці Лонцького (як це подано в екпозиції), а «Бриґідки» – тюрма на вулиці Казимирівській, 24 (нині вул. Городоцька). У тюрмі на Лонцького теж вбивали в’язнів, але їхня кількість, як буде детальніше показано далі, була значно меншою. Наступна помилка полягає в тому, що у Львові існувало не три, а чотири великі тюрми, в яких більшу частину в’язнів було знищено в останні дні червня 1941 року.

 

Львівські тюрми і радянські масові вбивства

Лише від початку 1990 років з’явилася можливість досліджувати масові злочини кінця червня 1941 із залученням радянських джерел. Дослідники зосередились тут насамперед на публікації документів, однак дотепер події не були по-справжньому поглиблено проаналізовані. Списки з прізвищами розстріляних в’язнів львівських тюрем, хоч і неповні, вперше були опубліковані у1997-1998 роках.

Всі радянські документи, які дотепер використовувались у дослідженнях масових убивств у Львові, були документами Тюремного управління НКВД УРСР або відповідно підпорядкованого йому Тюремного відділення УНКВД Львівської області . Різні документи свідчать, що тюрма № 3 була розташована в Золочеві. Інші три тюрми знаходились у Львові. Автори експозиції Музею «Тюрма на Лонцького» – без будь-якого пояснення розподіляють нумерацію тюрем таким чином:

Тюрма № 1 – Бриґідки (вул. Казимирівська, 24)
Тюрма № 2 – вул. Замарстинівська, 7
Тюрма № 3 – Золочів
Тюрма № 4 – «Малі Бриґідки» (вул. Казимирівська, 34 / вул. Яховича)



Центральна частина Львова з чотирма тюрмами
(фрагмент мапи, укладеної штабом Польської 9-ї армії, 1939) 



Тюрма на вулиці Лонцького теж була однією з тюрем, які згадуються в радянських документах.

Про тюрму між вулицями Казимирівською, 34 і вулицею Яховича здебільшого не згадують це «Малі Бриґідки» , місце радянських масових убивств , німці не відкривали цю тюрму 30 червня і 1 липня. Звідти не були вивезені трупи, німці тримали цю тюрму закритою, оскільки насамперед планували вивезти трупи з сусідніх Бриґідок]. Однак з огляду на літню спеку й інтенсивні процеси розкладання мертвих тіл 2 чи 3 липня ексгумацію було перервано й у інших тюрмах, а відновлено лише у лютому-березні 1942 року. З тюрми трупи були вивезені лише в цей час.

Є ряд інших аргументів за те, що тюрмою № 1 була тюрма Бриґідки. Так тюрма № 1 була однозначно найбільшою львівською тюрмою. За одним з радянських звітів про наповненість тюрем 10 червня 1941 року тут перебувало 3 638 в’язнів (при офіційному ліміті місткості 1500). У тюрмі № 2 в цей час перебував 801 в’язень (при офіційному ліміті 270), а в тюрмі № 4 – 706 в’язнів (при ліміті 300) . Радянські документи щодо кількості в’язнів у тюрмі на Лонцького відсутні. Однак їхнє число мало б становити 300-400 осіб, як показують наведені нижче спогади колишніх в’язнів і дані про кількість жертв радянських масових убивств.
Уже сам розмір будівлі тюрми вказує на те, що тюрма № 1 вула Бриґідки. Практично неможливо собі уявити, щоб у тюремній будівлі по вулиці Лонцького було розміщено понад 3 600 в’язнів.

Крім того, дві події, про які повідомляють вцілілі в’язні тюрми Бриґідки, а радянські документи згадують про них у зв’язку з тюрмою № 1, доводять, що Бриґідки є саме цією тюрмою. Так колишні в’язні розповідають, що рано вранці 24 червня з тюрми Бриґідки вдалося втекти більшій кількості ув’язнених, після того, як вночі відійшли вартові. Повернувшись назад за декілька годин, вартові заганяли в’язнів назад у камери із застосуванням вогнепальної зброї . Радянські документи свідчать, що ця подія відбулася у тюрмі № 1. У них зазначено, що втекти вдалося від 220 до 362 в’язням .

Кількість убитих в’язнів: радянські джерела

Щодо загального числа жертв радянської бійні у Львові існують різні припущення. Як уже зазначено, за датованими 10 червнем 1941 року радянськими списками, у трьох львівських в’язницях, які підпорядковувались Тюремному управлінню НКВД, загалом перебувало 5 145 в’язнів (з них 3 638 – у Бриґідках, 801 – у тюрмі по вулиці Замарстинівській, 706 – у «Малих Бриґідках»). Після 22 червня було заарештовано ще багатьох інших осіб, які на тлі німецького нападу видавались радянській владі небезпечними.

Датований 5 липня 1941 року звіт керівника Тюремного управління НКВД Української РСР Філіппова свідчить, що у Львівській області розстріляно 2 464 в’язнів.

Але до тюрем Львівської області належала також і тюрма у Золочеві. На відміну від львівських тюрем, у Золочеві на початку липня 1941 всі тіла з двох масових поховань на території тамтешньої тюрми були ексгумовані. При цьому було нараховано 649 .Згідно з радянськими документами у трьох підпорядкованих Тюремному управлінню НКВД тюрмах у Львові мало би бути вбито 1 815 в’язнів, якщо справді всі знайдені у масових похованнях у Золочеві тіла були включені в загальну кількість 2 867.

Кількість жертв для Львова приблизно від 2 100 до 2 500 осіб.

Існують свідчення, що в тюрмі Бриґідки відбувалися розстріли і до 24 червня. За винятком тюрми по вул. Лонцького, у якій майже всі в’язні були вбиті ще в ніч з 23 на 24 червня перед короткочасним відходом вартових з тюрми, переважна більшість розстрілів, зокрема й у Бриґідках – за свідченнями вцілілих в’язнів, – відбувались щойно у ніч з 25 на 26 червня і пізніше.

Ексгумація тіл загиблих



У подальшому буде зроблено спробу точніше визначити кількість жертв радянських масових убивств і їхній розподіл по в’язницях за допомогою почасти нових джерел щодо ексгумації трупів у липні 1941 і у проміжку від кінця січня до кінця березня 1942.

Штабний лікар німецької Польової комендатури 603 Ґеорґ Зельтцер був одним із перших, хто побував у львівських тюрмах після входу німців у місто у другій половині дня 30 червня 1941 року. Протягом наступних днів він організовував ексгумацію трупів, позаяк німці побоювалися, що через них можуть розпочатися хвороби. 6 липня 1941 року Зельтцер дав свідчення в рамках розслідування, що його проводив військовий суддя головного командування 17-ї армії з приводу радянських масових убивств у Львові. Він розповів не лише про свої спостереження в тюрмах 30 червня і 1 липня 1941 року, але й назвав число трупів, ексгумованих у різних тюрмах, а саме: 423 – у Бриґідках і 156 – у тюрмі на Лонцького. Щодо тюрми на Замарстинівській Зельтцер висловився не так точно, засвідчивши, що було ексгумовано «понад 460 трупів». Таким чином, за показами Зельтцера, у перші дні липня загалом було знайдено і поховано понад 1 039 тіл.

 У жодній з тюрем ексгумація не була завершена в липні 1941 року. Підвали тюрми Бриґідки, тюрми на Лонцького і тюрми на Замарстинівській були замуровані, оскільки через значне розкладання тіла вже годі було ідентифікувати, а ексгумація у літню спеку ставала неможливою .

Тіла, що залишились у тюрмах, були ексгумовані між кінцем січня і кінцем березня 1942 року і поховані у братських могилах на цвинтарях міста, поховали 1 649 тіл загиблих в’язнів.

 

 Загальна кількість жертв знаходиться між числом 2752  і 2 358 . 



понеділок, 21 червня 2021 р.

                    Арт -персоналія.

                « Маруся Чурай - душа і пісня українського народу
                       

Є прадавні скарби, що намертво лежать в землі і є – живі, що йдуть від покоління до покоління, огортаючи легендами та чарами людську душу. До таких скарбів належить поетеса, народна співачка Маруся Чурай, 395 років від дня народження якої виповнюється цього року.

Дівчина – легенда, Чураївна – так називають піснярку, факти із життя якої залишаються оповитими таємницею, викликаючи жвавий інтерес істориків та літературознавців.

За переказами народилася Маруся в родині урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая та його дружини Горпини близько 1625 року. Батько був людиною авторитетною у рідному краї, брав участь у козацьких повстаннях, в одному з яких у 1637 році був страчений, захопленим у полон. Не забуваючи про героїчну загибель сотника Полтавського полку, народ оточив вдову та її доньку піклуванням. Цьому значною мірою сприяла і обдарованість дівчини розумної, чуйної. Вона мала гарний голос, майстерно співала пісні, які невимушено складала з різних приводів, і часто навіть у побутовій розмові могла заримувати думки.

 

Вродлива дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну. Проте, коли повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, де зазначалося дарувати життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Текст вироку полтавській піснетворці знайдено у матеріалах козацького законодавства ХV –ХVII століть, що доводить історичність особи. Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись до Полтави невдовзі після амністії померла у віці 28 років. Та пам’ять народна зберегла легенду про просту дівчину – полтавчанку, яка належить до поетів козацької України.

Відомо, що в козацькому війську музика відігравала об’єднуючу,  агітаційну роль, а дума та пісня сприяли самоутвердженню нації. Народна мова пісень Чурай це своєрідний генетичний код української нації з її духом предків. Тож пісні, які створювала дівчина, підхоплювали насамперед козаки Полтавського полку, а під час військових походів поширювали по всій Україні, надаючи їм статус народних. 

Ще за життя піснярки її доробок став загальновідомим, а подальша історія її життя в народній пам’яті поступово набувала легендарних рис. 

Вона є авторкою та виконавицею більше 20 українських пісень: «Сидить голуб на березі»«Котилися вози з гори»«Грицю, Грицю, до роботи» та інші, написані на основі власного життя. Послухавши не одну тужливу пісню, розумієш: жінкою поетеса була унікальною — сильною, творчо потужною, самостійною. 

Найвідоміші пісні «Віють вітри», «Зелений барвіночку», «Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «На городі верба рясна» – звучать і сьогодні в обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.

 В її піснях вся Україна – країна смутку і краси, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові і чорної зради та довгої, вікової героїчної боротьби. Тому не дивно, що образ, та доля дівчини знайшли відображення в творчості митців різних поколінь, ставши однією з драматичних сторінок української історії часів Козаччини.

          Трагічна тема зрадливого кохання знайшла своє відображення у баладах Левка Боровиковського («Чарівниця») та Степана Руданського («Розмай»). Про авторку пісень йдеться в поемі Бориса Олійника «До тієї Чураївни» («Парубоцька балада)», у повісті Валентина Чемериса «Засвіт встали козаченьки», у драматичній поемі Івана Хоменка «Марина Чурай».

  Яскраве втілення образу легендарної дівчини можна побачити в повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та українській драматургії: «Маруся Чураївна» Володимира Cамійленка, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького (екранізований режисером Ростиславом Синько у 1978 році).

Історичний роман у віршах видатної поетеси XX ст. Ліни Костенко «Маруся Чурай» відзначено Шевченківською премією, а пісня «Я козачка твоя» у виконанні Раїси Кириченко стала однією із сторінок життєпису дівчини – легенди. 

 

 






                             Етнографічна оповідка.


ЗЕЛЕНІ СВЯТА : ОБРЯДИ ТА ТРАДИЦІЇ.



Зелені свята цьогоріч припадають на 20 червня. Саме вони знаменують собою перемогу літа над весною та початок літнього календарного циклу. За церковною традицією Зелені свята або Трійця святкуються на 50-тий день після Великодня.

Зелені свята є одним із найбільших українських свят після Різдва та Великодня. Вони символізують не лише свято Зіслання Святого Духа, а й остаточне прощання з весною. Отож сьогодні ви дізнаєтесь, звідки до нас прийшло це свято та як правильно його відсвяткувати.

Походження свята

Традиції Зелених свят з’явились на теренах України ще задовго до прийняття християнства. Зазвичай вони були пов’язані із закликанням доброго врожаю та злагоди до свого дому. Та згодом, уже після появи християнства, свята наших предків злились із церковними святами Трійці.

Свято Трійці символізує той день, коли на апостолів зійшов Святий Дух, вони сповнились Ним і почали розмовляти різними мовами. Це й показало всю велич Господа у трьох його проявах.

Немає точних тверджень, чому Троїцькі свята називають “зеленими”. Одні кажуть, що саме в цей день Бог створив землю та засіяв її зеленню, а інші – що у Зелену неділю Христос при вході в Єрусалим замість пишних килимів обрав шлях по зеленому гіллі.

Традиції та звичаї святкування

Обрядовість українських Зелених свят не має аналогів у жодній із країн світу. Своїм корінням традиції цих свят сягають часів язичництва. До того ж звичаї Троїцьких свят відрізняються навіть залежно від регіону свого побутування.

До Зелених свят починали ретельно готуватись ще з п’ятниці. Жінки охайно прибирали оселі, а чоловіки оглядали поля та худобу. Вечір перед Трійцею вважався святим, тому жінки у цей час ходили в ліс по лікарські трави та цілющу росу.

Суботу перед Зеленою неділею називали клечальною. Саме у цей день дім прикрашали запашним клечанням – зеленими гілками дуба, липи, явора тощо. Забороненим деревом вважалася осика, адже існує повір’я, що на ньому повісився зрадник Юда. Для прикрашання домівок також використовували букетики з м’яти, любистку, материнки та чебрецю, які закріплювали за образами, на воротях, вікнах та стінах.

Не прикрасити дім було великим гріхом. За повір’ям, клечання не лише оберігало будинок від нечистої сили, а й приваблювало добрих духів та оздоровлювало мешканців. Крім того, вважалось, що душі померлих на Зелені свята приходять до живих і ховаються в гілках.

За традиціями, у неділю відбувались дівочі гуляння та ворожіння на суджених. Дівчата пекли “козулі” – коржі у вигляді віконець, та влаштовували святковий обід. Вони плели вінки, щоб вберегтись від русалок, та ворожили на них. Незаміжня дівчина кидала вінок у воду: якщо поплив за течією – скоро весілля, прибило до берега – не скоро вийде заміж, потонув – коханий вже не кохає.

У понеділок розпочинались забави, які могли тривати й весь тиждень. Найцікавішим обрядом було “водіння Тополі”, “водіння Куста” чи “водіння Верби” – залежно від регіону. Найкрасивішу дівчину одягали у листя, стрічки та хустки, прикриваючи їй лице. Процесія водила дівчину поміж хатами, за що господарі щедро обдаровували учасників обряду.

Ще одним з обрядів було поминання померлих. Під час нього люди носили клечання на могили, проводили панахиди та влаштовували спільні поминальні обіди.

Ось такі колоритні традиції були у наших предків. Деякі з них подекуди збереглись і до наших днів. Троїцькі свята були сповнені обрядів, що допомагали людям захищатися від нечистих духів, злих поглядів та хвороб. Давні звичаї переплітались із християнськими, що й зробило їх унікальними.




середа, 16 червня 2021 р.

     Історичний хроноскоп:  «Євген Коновалець, як символ нації». 

Є люди, які своїми духовними параметрами долають і рамки своєї епохи, і межі життя. Смерть не зупиняє їх впливу, вони залишаються необхідними нації і після смерті. І тоді говоримо про безсмертя. І тому говоримо про Євгена Коновальця.

Йому було відпущено тільки два десятиліття для служіння Україні, і він не згайнував із них ні хвилини, а використав сповна – буквально до останньої секунди.

Інтелектуал, інтелігент, він міг прислужитися народові в багатьох сферах, але вибрав шлях воїна: спочатку – захисника новонародженої української державності, а потім – воїна і провідника української національно-визвольної революції. Бо вважав, що саме на цьому шляху зможе зробити найбільше для нації, яку чекали цілі десятиліття нерівної і кривавої боротьби за своє право бути.

Він витворив якісно новий – політично свідомий, активний і жертовний – тип українця-громадянина і сам був його ідеальним уособленням: служити не особам, а Україні, не урядам, а українській незалежній державі, боротися не за мандати і посади, а за Ідею – за свободу і державність нації.

Найвище досягнення, найголовніший спадок Полковника і його найбільший дар своєму і наступним поколінням борців за Україну – національний революційний орден: Організація Українських Націоналістів (ОУН).

Організаційний геній Полковника Коновальця багатоаспектний і виявився в багатьох здобутках. Ось тільки деякі з них.

На відміну від інших чільних діячів українських визвольних змагань 1917-1920 років, він – воїн і командир, на якого орієнтувалися тисячі його колишніх підлеглих і побратимів, – першим збагнув революційний дух, націозахисну суть і державотворчий смисл українського націоналізму.

Він першим зрозумів, що окупаційній політичній системі можна ефективно протиставити тільки іншу, власну, національну ідейно-політичну систему.

Він творив УВО й ОУН не “під себе”, не як лідерські об’єднання, а саме як ядро ідейно-політичної системи поневоленого, але не скореного народу.

Він творив ОУН передусім як революційну, конструктивну, ідеологічну, національно-державотворчу, а не тільки як визвольно-політичну організацію.

Він геніально розв’язав проблему формування ідеології ОУН і проблему консолідації тодішніх націоналістичних сил.

Він задав визначальні критерії-параметри свідомості та діяльності націоналіста: націоналістична ідейність, революційність, державність, соборність, самостійність.

Він створив ОУН як ефективну систему людинотворення і націотворення, здатну до регенерації і саморозвитку навіть за умов безпощадних переслідувань і постійних кадрових жертв.

Він збагнув суть творчості Дмитра Донцова: не навчати націоналізму як якоїсь політичної науки, а передусім – пробудити в українцеві українця. Решту зробить ідея, самоосвіта, життєвий досвід, а головне – участь у боротьбі за державність нації.

В епоху європейського вождизму він не концентрував влади для себе, а щедро ділився повноваженнями з іншими, тому творив із людей не свої спрощені копії, а свідомих і відданих справі соратників і був потрібен усім.

Він мав багато бойових друзів і був авторитетним для людей зрілих, тому міг опиратися саме на них, але зробив головну настанову на революційну молодь, чим надав максимального динамізму національно-визвольному рухові.

Він створив ОУН як революційну організацію для здійснення національної революції, і без цієї суспільної функції всяка інша політична діяльність шкідлива для ОУН.

Він створив ОУН як ідейно-політичний орден, і тільки такою ця організація була, є і буде необхідною нації.




















пʼятниця, 11 червня 2021 р.

 

                         Літературний портрет:

    « Василь Шкляр –містик української літератури».

Василь Шкляр - ️письменник, якого читають, люблять, поважають, адже кожна його книга – це бестселер. Його називають «українським динамітом» за гостросюжетність, динамізм, драматизм.

Твори Василя Шкляра – абсолютно різні, самобутні, контрастні. Сам письменник вважає, що кожна книга має свій власний простір і переконаний, що різноманіття – це велика перевага.

Найбільшу популярність письменникові приніс роман «Залишенець», або ж «Чорний Ворон».

Лавреат багатьох літературних премій: «Золоте перо», «Золотий Бабай» за найкращий гостросюжетний роман; «Коронація слова» перша премія у номінації «Роман»; «Спіраль століть» міжнародна премія в жанрі фантастики у номінації «За найкращу україномовну фантастику».

17 квітня 2011 року у Холодному Яру Василю Шкляру вперше в історії України була вручена Народна Шевченківська премія («Залізний Мамай»). Вручення відбулося біля пам'ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупаки. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами України. Грошовий еквівалент нагороди – 260 000 грн. письменник переказав у фонд екранізації роману «Чорний Ворон». Ця премія – не за матеріальним, а за моральним чинником – найдорожча у колекції відзнак письменника.

За словами Василя Миколайовича, найкраща для нього премія – «це прихильність моїх читачів. Те, що мої романи мають найширший попит, вони найкраще продаються, і це для мене – найвища винагорода. Я понад усе ставлю інтерес свого читача, якого я люблю, а він мені платить тим самим».






«Чорний ворон. Залишенець» (до 2019 року друкувався під назвами «Залишенець»«Чорний ворон», та «Чорний ворон. Залишенець») — історичний роман українського письменника Василя Шкляра, вперше виданий у 2009 році. Роман відтворює одну із сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ.

За роман «Чорний ворон. Залишенець» рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка Шкляр був визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року, але письменник відмовився її отримати у знак протесту проти перебування на посаді Міністра освіти України одіозного українофоба Дмитра Табачника.

четвер, 10 червня 2021 р.

 

                                        Свято дитинства: 

                             « Зростаємо під сонцем України».

Щасливе дитинство – це тепла хатина,
В якій у любові зростає дитина;
Це мамина пісня, бабусина казка,
Любов усіх рідних, Господняя ласка…













неділя, 6 червня 2021 р.

 

#професійне _спілкування_Бібліотечна_Брідщина#

 

3 червня 2021 року на базі бібліотеки-філії  с. Пониковиця Бродівської ТГ

 

 методичною  службою Цетральної  міської  бібліотеки  проведено День обміну

 

 бібліотечним досвідом  «Сучасна сільська бібліотека: перезавантаження».

 

 Основними акцентами дня спілкування стали питання:

 

- Бібліотека - інформаційний соціокультурний центр громади

 

 (Директор ЦБС В.  Соловій);

 

- Пониковицька бібліотека та інтернет-центр: майданчик правового виховання

 

 (Зав. бібліотекою-філією Л. Гілевич);

 

- Пріоритетні напрямки діяльності бібліотек 

 

(Провідний методист Л.  Шевченко);

 

- Соціальні мережі, як засіб керування репутацією бібліотеки;

 

- Навчання з набуття та вдосконалення професійних заходів (Зав. методичним

 

 відділом Л. Цимбаліста);

 

- Хіто - літо: акценти роботи у напрямку обслуговування дітей 

 

( Заступник  директора по роботі з дітьми Л. Шнит);

 

- Моя бібліотека це ... (круглий стіл за участю бібліотекарів бібліотек - філій сіл

 

 Гаї - Дітковецькі,  Дітківці, Суховоля, Пониква-Підгір'я, Боратин-Сухота,

 

 Голосковичі, Смільно).

 

Під час обміну досвідом пройшов конструктивний діалог в напрямках роботи, як з

 

 дорослими так і з дитячими користувачами бібліотек.

 

Професійне спілкування підвищує рівень обслуговування населення громади.


По новому мислимо та втілюємо інновації в роботу бібліотек.