четвер, 5 травня 2022 р.

 

Літературна орбіта: « Волелюбна і нескорена Ірина Вільде».

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т. Г. Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України.

Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами «соцреалізму» та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасливого сьогодення».

Народилася Дарина Полотнюк (справжнє прізвище) 5 травня 1907 р. на Буковині в сім'ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки -- початковою позакласною лектурою.

У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до 1939 p., а потім переселяється до Львова. Перші книжки -- повість «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» -- вийшли 1935 р. і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів ім. І. Франка. Претендували також на неї Катря Гриневичева зі своїми «Шоломами в сонці» та Наталена Королева з романом «1313». Нагороджена була «мало ще відома початкуюча Ірина Вільде». Наступного, 1936 p. з'явилася повість «Б'є восьма», а 1938 -- роман «Повнолітні діти».

 «Сестри Річинські» -- справді найбільше творче досягнення письменниці, але це й найбільша її поразка -- компроміс між реалізмом і соцреалізмом, талантом і кон'юнктурою, правдою життя, історії і «правдою» комуністичної ідеології. Та немає сумніву, що найкращі, непідробно щирі й талановиті сторінки пов'язані передовсім із темами, мотивами, мелодіями «камерного» характеру, на який був настроєний природою талант письменниці.



Це найбільше стосується високохудожнього змалювання людських характерів. Величезна кількість персонажів, сюжетних ліній, планів, екскурсів у минуле краю і героїв, відступів, подій, історичного фактажу -- весь осяжний життєвий матеріал запускається у романний рух особливим епічним, «сюжетотвірним» талантом письменниці. Найдинамічніше розвивається центральна група сюжетних ліній, пов'язана з історією родини священика Аркадія Річинського, життям його п'яти дочок і дружини Олени.

Смерть Аркадія Річинського і його банкрутство відіграли роль катаклізму, що гвалтовно зірвав покров «нормальності» з членів його родини, висвітивши спід душі кожного, справжній характер і різну реакцію на зміну суспільної, моральної і фінансової температури. П'ять сестер Річинських та їхня мати Олена -- шість сюжетних розгалужень образу Аркадія, шість історій зі своїми персонажами, побічними лініями, новим життєвим матеріалом. Із двох потрясінь -- смерть каноніка й банкрутство -- друге, безперечно, вдарило по них сильніше й боліло довше, бо зруйнувало назавше належність до світу заможних людей, нав'язавши кожній із жінок нову й принизливу, обтяжливу для них роль і соціальний статус, що побутовою мовою означав одне: тепер жодна із сестер не мала шансів вигідно вийти заміж.

З великою ніжністю і співчуттям ставиться авторка до вдови Річинської, Олени. Вийшла за Аркадія молоденькою дівчиною, хоч кохала іншого: не сміла перечити опікунам. Так, боячися щось вирішувати, прожила до смерті Аркадія. Деколи своєю непрактичністю й наївністю видається молодшою сестрою своїх дочок. Тепер, звільнившись від диктату, починає жити, відкриває для себе принади світу.

Паралельно із вузлом основних сюжетних ліній розвиваються дещо слабші, художньо блідіші, хоч і там є чимало скрупульозно виліплених, а деколи кількома деталями, психологічними штрихами, людських характерів і типів.

Роман «Сестри Річинські», як і «Повнолітні діти», не закінчений, про що говорила й сама авторка.

В одній із окрушин Ірина Вільде писала: «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий -- перед історією». Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.

Немає коментарів:

Дописати коментар