#Вірш_дня

         СИНЬО-ЖОВТИЙ

СИНЬО-ЖОВТИЙ – дух свободи,

СИНЬО-ЖОВТИЙ дух – це наш,

СИНЬО-ЖОВТИЙ, мій народе,

Він в вінку душевних чаш.

СИНЬО-ЖОВТИЙ затверди́ли,

Він є нашим навіки́,

Нашу мрію з ним здійсни́ли

До незламної ріки́.

СИНЬО-ЖОВТИЙ – наш єдиний

І найкращий в світі стяг,

Скрізь про нього слово лине,

Він у кожній із звитяг.

СИНЬО-ЖОВТИЙ… Він – нетлінний,

В ньому наша сила й міць,

В нашій неньці він незмінний,

Й не замінять силоміць.

СИНЬО-ЖОВТИЙ – незрівнянний,

В світі рівного нема,

Він у нас є нездоланний,

То ж є нашим недарма.

СИНЬО-ЖОВТИЙ … Хліб і небо

В нім з’єднались навіки́,

І нам іншого не треба,

З ним дороги всі й стежки́.

СИНЬО-ЖОВТИЙ серцю милий,

В нім незламність і любов,

Був і є він повносилий,

Хоч неле́гкий шлях пройшов.

СИНЬО-ЖОВТИЙ - невмирущий,

ПЕРЕМОЗІ шлях із ним,

Дорогий, як хліб насущний,

І для нас він є святим.

28.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024

#Цей_день_в_історії

Онлайн –огляд: « Голокост - трагічна сторінка історії».

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту запровадила Генеральна асамблея ООН своєю резолюцією від 1 листопада 2005 року. Дату 27 січня обрали не випадково – саме цього дня у 1945 році війська 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – "Аушвіц-Біркенау". Україна приєдналася до відзначення Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту у 2012 році.

За інформацією Інституту національної пам’яті, у роки Другої світової війни жертвами нацистської політики, спрямованої на винищення народів та груп, які нацисти вважали неповноцінними, стали 6 мільйонів євреїв. З них 1,5 мільйона були з території сучасної України.

Більша частина фактичних вбивств євреїв під час Голокосту відбувалася в таборах смерті в окупованій Польщі, переслідування євреїв, їх виселення у гетто і депортація з їхніх будинків відбувалися на очах у їх неєврейських сусідів в містах та селищах по всій Європі.

Пропоную Вашій увазі книги, які є нашій бібліотеці про події цього часу.

Книга «Український голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив.»

У книзі вміщено свідчення тих, хто пережив одну з найжахливіших трагедій в історії людства – голодомор-геноцид 1932–1933 рр.

Спогади, які збиралися понад 10 років, дають змогу побачити дію страхітливого механізму знищення українського селянства, відновити замовчувані досі сторінки історії рідного краю.

"То страхи були. Бідних тих євреїв гнали туди , де була викопана яма. Вони, бідні, знали, на що йдуть. То так було чути стрільбу звідти, що Боже борони! Як вони звідти гатили, а тіла в яму скидали. Дітей кидали живими. За ніжку — і туди. Так що лазили діти по мерцях", — розповідає очевидиця Голокосту Параскевія  Моршина.

 Братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр.

Усього за два дні вересня 1941 року в Києві було вбито понад 33 тисячі євреїв. Загалом за часів Другої світової війни в Бабиному Яру загинуло понад 100 тисяч осіб: євреїв, українців, ромів... Зокрема, українських націоналістів.

Бабин Яр — місце масового вбивства жертв нацистського режиму у Києві. За різними оцінками, тут було вбито від 70 до 150 тисяч людей, серед яких було від 50 до 70 тисяч євреїв, а також радянські військовополонені, діячі Української національної ради, роми, пацієнти психіатричної лікарні.

День пам’яті Бабиного Яру в Україні вшановують 29 вересня.

Усі ці події описує Анатолій Кузнецов у своєму романі – документі « Бабин Яр».

 Анатолій  Кузнєцов народився і виріс в Києві, на Куренівці, неподалік від великого яру, назва якого свого часу була відома лише місцевим жителям: Бабин Яр. До війни це було місце дитячих ігор. Два з гаком роки воно було забороненою зоною, з дротом під високою напругою, з табором, і на щитах було написано, що всякому, хто наблизиться, відкривається вогонь. Потім відразу, в один день Бабин Яр став відомий всьому світу. Кожен день тут розстрілювали євреїв, росіян, українців ...

Докладніше про цю книгу найкраще сказати словами самого автора: "Я пишу так, немов даю під присягою юридичне свідчення на найвищому чесному суді - і відповідаю за кожне своє слово. У цій книзі розказано тільки правда - так, як це було".

 

 #Вірш_дня

#День_обіймів

Обіймаю...

Обіймаю, серцем обіймаю

Всю тебе - від Сходу до Карпат.

Україно, зболена до краю

Ти від туги нині, від утрат.

Обіймаю тебе, рідна земле,

Всі простори зранені твої.

А в душі болить, щемить і терпне

За усіх, хто нині на війні.

Обіймаю кожного душею

З Харкова, БахмУта і Дніпра...

Молимося дружною сім'єю,

Нам усім болить страшна війна.

Обіймаю, серцем обіймаю,

Україно, всі стежки твої.

Краю мій, лелечий рідний краю...

Я з тобою в радості й журбі.

Ніна Арендар

21.01.2023

 #Пост_подяки

#Книги_даровані_автором

Приємний подарунок отримали бібліотеки с. Пониковиця та с .Смільне: книги з особистим автографом та дарчим підписом Олександра Скороход .

Два романи "Наречена" та "Помста" - це дилогія ,яка відображає боротьбу добра і зла. Підтримуючи одне одного прості люди потрапляючи у скрутні ситуації, нерівні сутички з нечистою силою долають усі перешкоди.

Містичні романи за народним переказом з Вінниччини чекають на свого читача.

Щира подяка п.Олександру за підтримку бібліотек.

Бажаємо нових творчих звершень та вірних читачів.

 

#Літературний_календар

#Ювілей_письменника

Інформ – досьє: «Людина чистих і високих ідеалів»

Степан Васильченко : «Сила іде знизу, од народного серця.» «Усім треба рідним словом володіти, усі гуртом мусимо підняти його на височінь.»

 Цікаві факти з життя і творчості українського письменника і педагога :

Справжнє прізвище  – Панасенко

Народився Степан Васильович Васильченко в місті Ічня, що на Чернігівщині, в родина шевця 8 січня 1879 року. Змалечку батько привчав своїх дітей до читання та заохочував їх до знань

Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники.

Навчаючись у Глухівському вчительському інституті, Степан організував політичний страйк у навчальному закладі. Він закликав до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його і далеко не останній протест.

За свою революційну діяльність та любов до всього українського йому заборонили вчителювати. На життя Степан Васильович заробляв приватними уроками.

Коли розпочалася Перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. Степан Васильович перебував на передових позиціях та командував саперною ротою

Після війни він починає знову вчителювати у Київській школі № 61 імені Франка, завідував дитячим будинком, керував драмгуртком, очолював шкільну студію з літератури та паралельно пише нові твори. Серед них: новела «Мати», оповідання «З самого початку», «Записки вчителя»

Панасенко працював вчителем на Донеччині, де підтримує зв’язки з шахтарями, розповсюджує серед них прокламації, нелегальні політичні брошури. В 1906 р. його арештовують і ув’язнюють у Бахмутській тюрмі, де за ґратами він і просидів півтора року.

Старі бойові рани та наслідки тифу загострились і як наслідок, 1 серпня 1932 року письменника не стало

У 1979 році згідно рішення ЮНЕСКО було відзначено 100-річний ювілей Степана Васильовича Васильченка

В Києві є вулиця названа в честь Васильченка.

 

 

 

Літературне дослідження: « У мене Україна одна».

(Василь Симоненко).

Сьогодні йому могло б виповнитися 89 років. Та навічно залишиться 28…

"Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці, де мама подарувала мені життя"

Так писав про себе Василь Симоненко, якому судилося прожити всього 28 років, видати за життя єдину поетичну збірку і — бути безкінечно цитованим уже поколінням своїх умовних правнуків. Його вірші стали піснями, які до сьогодні лунають у виконанні багатьох співаків, пісенних колективів.

 Цитати його віршів актуальні і досі.

1. Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

2. Можна прострелити мозок,

Думки ж не вбить!

3. Поезія — це прекрасна мудрість.

4. Не заколисуй ненависті силу.

5. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.

6. Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.

 7. Як усе на світі зрозумієш,

То тоді зупинишся

І вмреш!

8. Вічна мудрість простої людини

В паляниці звичайній живе.

9. На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.

10. Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

11. Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

12. Запізніле каяття завжди схоже на позерство.

 13. Найогидніші очі — порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі вельможні,

Найпідліша — брехлива сльоза.

14. В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

15. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона, однак, занизька.

16. Щасливий той, хто хоче мало від життя: він ніколи не розчарується в ньому.

17. Можна жить, а можна існувати,
Можна думать — можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!

18. Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!

19. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я».

Літературна сторінка:

 « Степан Руданський – трагедія   « непотрібності» українського митця».

Український поет, сатирик, перекладач античної літератури, лікар. Степан Руданський народився 6 січня 1834 року. Його мала батьківщина – невелике село Хомутинці Вінницького повіту на Поділлі (нині Калинівського району Вінницької області). Батько був священником і мав, окрім Степана, ще трьох синів і доньку.

Освіту Степан Васильович здобував спочатку в парафіяльній і духовній школі Шаргорода, потім – духовній семінарії Кам’янця-Подільського. Але ставати священником він не захотів, хоча на цьому наполягав батько. Приїхавши до столиці Російської імперії, Санкт-Петербурга, Степан вступив до місцевої медико-хірургічної академії. Конфлікт із батьком посилився через категоричне несприйняття батьком української мови та культури – в одному з листів він написав синові, щоб той не писав йому листів малоросійською мовою. Степан Руданський відмовився писати листи російською мовою і тоді батько заборонив писати йому листи.

Позбавлений батьківської підтримки, Степан був змушений сам заробляти собі на життя. Щодо цього він відписав братові Григорію:

“Не слухає батько моєї мови, зате мене і по смерти, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить свою мову через те, що нею говорять у нас мужики, – а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і в натури”.

На той час Степан Руданський вже був знаним письменником серед української громади в Петербурзі. Він підтримував знайомство з Миколою Пироговим, Михайлом Драгомановим,, Василем Білозерським, Петром Ніщинським, Амвросієм Метлинським,  та іншими діячами. Перші публікації творів Руданського датовані 1859 роком. Саме тоді щотижнева столична газета з одіозною як на наш час назвою “Русский мир” опублікувала його баладу “Розбійник”, чотири гуморески та ліричну поезію “Могила”. 1861 року деякі твори письменника побачили світ в “Основі” – першому українському часописі, який теж видавався у Санкт-Петербурзі .

Руданський починав як поет-романтик (“Ти не моя”, “Мене забудь!”, “Повій, вітре, на Вкраїну”), але з часом в його творчості побільшало громадянської лірики, гуморесок (співомовок), віршованих перекладів із польської, чеської, сербської мов. Він також здійснював поїздки селами Поділля, залишивши багато цінних фольклорних записів. Підготував збірники “Народні малоросійські пісні Подільської губернії”, “Подольскеє весілля”, “Копа пісень”.

Влітку 1861 року Степан Руданський закінчив навчання в Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії і був призначений міським лікарем Ялти. Там, у Криму, промайнула решта його життя. Часу для творчості в нього залишалося небагато, адже посадові обов’язки вимагали витрачати багато зусиль та енергії.

Руданський мав слабке здоров’я – із петербурзьких часів у сирому й холодному кліматі заслаб на туберкульоз. У Криму його стан покращився, але тут Степан почав зловживати алкоголем.

Але звела Степана Васильовича в могилу епідемія холери. Рятуючи інших постраждалих у Криму, він сам заслаб на цю тяжку недугу і помер 3 травня 1873 року. Йому було лише 39. Поховали Степана Руданського на Масандрівському кладовищі в Ялті (нині – Полікурівський меморіал). Твори поета, які за життя переважно поширювалися в рукописах, стали відомими для масового читача пізніше, завдяки популяризаторській діяльності Олени Пчілки, Івана Франка, Агатангела Кримського. Вони багато зробили для систематизації та публікації творчої спадщини Степана Руданського.

 

 

 

#115_років_від_дня_народження_Степана_Бандери

Історичний портрет: « Степан Бандера – провідник історичної ідеї».

1 січня – 115 років від дня народження Степана Андрійовича Бандери, відомого лідера українського націоналістичного руху.Ставлення до С.Бандери у суспільстві неоднозначне, а про його особистість створено багато міфів і домислів.

Цікаві факти із життя С.Бандери:

1. В молодості С. Бандера був відомий під псевдонімами “Лис”, “Баба”, “Степанко”, “Сірий”, “Малий” та іншими

2. Говорили, що Бандера був досить низького росту і досить непомітний. Проте відзначають його непересічну харизматичність.

3. Під час навчання у Стрийській гімназії, Бандера також захотів вступити до Пласту – однієї з небагатьох на той час легальних спортивно-патріотичних організацій для молоді. Проте, через проблеми зі здоров’ям його туди не взяли. Бандера все ж таки домігся свого, але аж з третьої спроби.

4. Бандера очолив пропагандивний відділ ОУН у 22 роки, в 23 – став заступником Крайового Провідника, а в 24 – очолив Провід.

5. Завдяки йому було відкрито нові шляхи транспортування підпільної літератури з-за кордону, створено підпільну друкарню ОУН та хімічну лабораторію.

6. Майже всі члени сім’ї Степана Бандери трагічно загинули під час війни або перебували в концтаборах. Його молодший брат Богдан очолював загін опору нацистській окупації і загинув у 1942 чи 1943 роках. Інших двох братів – Олександра і Василя у 1942 році вбили польські наглядачі у концтаборі Аушвіц. Батька Бандери, Андрія Бандеру було вбито радянською владою. Двох сестер – Оксану та Марту-Марію було заарештовано у 1941 році і заслано до Сибіру, де померла одна з сестер – Оксана. Ще одна сестра – Володимира – також перебувала у радянських виправно-трудових таборах від 946 до 1956 року.

7. Бандера був хорошим батьком та сім’янином. Він мав трьох дітей, а його дружина – Ярослава Бандера (Опаровська) допомагала йому у визвольній боротьбі. Коли Бандера був заарештований, дружина із тримісячною донькою Наталкою перебрались до Берліна, аби бути ближчими до нього.

8. Повоєнні роки були дуже напруженими для Степана Бандери, його дружини та дітей, адже радянські спецслужби полювали не лише за провідником національного руху, а й за його дітьми. Наприклад, до 1948 року сім’я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг.

9. Донька Бандери, Наталка згадує про той час: “Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько”.

10. 15 жовтня 1959 року в під’їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров’ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета-шприца вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Це відбулося приблизно о 13 годині 5 хвилин.

11. Бандера усе життя був прихильником збройного опору, але особисто він ніколи не був задіяний у збройному протистоянні: акції проти поляків в 30-роки він ніколи не очолював особисто, він не переховувався в криївках впродовж 40-х, як Роман Шухевич. Бандера був у першу чергу політиком і ухвалював політичні рішення: “Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовності, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу”.

12. Степан Бандера є почесним громадянином Тернополя, Івано-Франківська, Львова, Коломиї, Луцька, Червонограда, Теребовлі, Трускавця, Радехова, Сокаля, Борислава, Стебника, Жовкви, Сколе, Бережан, Бродів, Стрия, Моршина.

13. В 2010 році йому було посмертно присвоєне звання Героя України, а в 2011 рішення про присвоєння відмінене.