Історичний екскурс:" Крути. Крути.Повік не забути".

             "Cоборність України - основа державності".

Пониковицька ЗОШ.

    Різдвяна феєрія: "Зірка сяє,Христа прославляє".

Чудове Різдвяне  свято завітало у наш Народний дім. Гостей зустрічали господар з господинею. Юні колядники дарували свої колядки, дівчатка щедрували. Захоплюючим був виступ діточок та вихователів дитячого садочку. Різдвяні мелодії лунали з уст учасників художньої самодіяльності Народного дому.Заворожив усіх виступ ансамблю Пониковицької ЗОШ ( керівник В. Коваль).

     Інформ -досьє: "Поет кольору та сонця- Іван Труш".

                                        

Іван Іванович Труш народився 17 січня 1869 року в селі Висоцькому Бродівського повіту на Львівщині. Батько його був бідним малоземельним селянином і на прожиття заробляв кравецтвом. За свідченням художника, він зробив великий вплив на розвиток його мистецьких нахилів. Прекрасний знавець народних звичаїв і пісень, він часто розповідав синові чудові українські перекази і легенди, прищепив пристрасну любов до краси, природи, навколишнього світу.

Закінчивши початкову школу у Висоцькому, Труш вступає до Бродівської реальної гімназії. Вчитися було нелегко, бо заробляти на життя доводилося самому. Юнак дає приватні уроки, малює на замовлення невеликі портрети. В гімназії Труш виділяється неабиякими здібностями до малювання, блискучими знаннями античної і європейської класичної літератур. У шкільні роки Труш пише свої перші етюди з натури і твердо вирішує присвятити себе живопису.

У 1891 Труш їде до Кракова і вступає в Академію красних мистецтв. Його семестрові свідоцтва рясніли найвищими оцінками і похвалами професури, срібними і бронзовими медалями за академічні постановки і пейзажі. Матеріальні труднощі, про які художник згодом говорив як про «безперервне голодування», необхідність перебиватися уроками і випадково замовленими портретами не завадили Трушу наполегливо підвищувати свою освіту. Він відвідує відомі художні майстерні та галереї Мюнхена та Відня.

У 1897 році Труш відмінно закінчує Краківську Академію, переїжджає до Львова і відразу ж активно включається в його громадське і мистецьке життя. Пристрасно захоплений ідеєю відродження національної культури, Труш у 1898 році виступає одним із ініціаторів першого об’єднання західноукраїнських художників у “Товариство для розвою руської штуки”, в тому ж році на сторінках “Літературно-наукового вісника” він починає свою плідну діяльність публіциста і літературно-художнього критика. Художник був засновником “Товариства прихильників української, науки і штуки”, журналів “Будучність”, “Артистичний вісник”. Іван Труш організував Першу всеукраїнську художню виставку у Львові.

Пензлеві Івана Труша належать портрети відомих українських письменників, громадських діячів, з якими він був близько знайомий і підтримував дружні стосунки: В.Стефаника, Лесі Українки, М.Лисенка, М.Гнатюка, М.Павлика, І.Франка. Художник створив десять портретів великого Каменяра, глибоко відтворивши внутрішній світ поета в різні роки життя.

Неперевершені роботи митця і в жанрі пейзажного і побутового живопису. Українська природа, сповнена задушевної поезії і особливої краси, була провідною темою творчості художника. “Етюди з природи, – писав він, – були для мене відпочинком ... вікном у моє художнє майбутнє і початком планів на задумані мої твори”. Такі його серії як ”Квіти, “З життя пнів”, “В обіймах снігу”, “Копиці”, “Луки і поля”, “Самітна сосна”, деякі пейзажні цикли, які Труш називав “поемами”, створювались протягом майже сорока років і складаються з величезної кількості етюдів з натури, цілого ряду великих полотен а також з багатьох повторень і варіантів. Природа в картинах Труша живе завжди складним, напівприхованим від звичайного ока життям.

 В дев’яностих роках художник кілька разів відвідує Київ, викладає у рисувальній школі О.Мурашка. Захоплений своєрідною красою Києва, І.Труш створює в 1900 – 1904 роках серію невеликих етюдів – “Володимирська гірка”, “Софійський собор”, “Андріївська церква”, “Михайлівський собор”, “Пам’ятник Богдану Хмельницькому”, “Дніпро під Києвом”. Видів Дніпра митець написав за своє життя дуже багато, він варіював улюблені мотиви, шукав оригінальні творчі прийоми. Є у доробку майстра і жанрові картини: “Трембітарі”, “Гуцулка з дитиною”, “Гром”, “Йордан на Гуцульщині”.

Ім’я Івана Труша стоїть в ряду найвидатніших українських живописців кінця XIX – початку XX століття. Все своє життя він присвятив розвиткові українського національного мистецтва. Пейзажі Труша пройняті хвилюючою любов’ю до рідного краю, поетичні сцени з гуцульського життя, глибоко психологічні портрети видатних художників є дорогоцінним вкладом в історію українського образотворчого мистецтва.

                   " Із пензлем у руках і ніжністю у серці."

МАРІЯ ПРИЙМАЧЕНКО

1908–1997

Яскрава представниця “наївного мистецтва”, одна з найвідоміших українських художниць, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1966). 2009-й рік за рішенням ЮНЕСКО було визнано роком Марії Приймаченко; тоді ж бульвар Лихачова в Києві був перейменований на честь художниці.

Марія Оксентіївна дивовижно об`єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це – і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Приймаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. Але зв`язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва незаперечні. Звернімо, наприклад, увагу на своєрідну сітку на головах мальованих нею коней. “Двочастинне” зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, до якого нерідко вдається художниця, сягає часів палеоліту. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. Приймаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах – одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва.

Твори Марії Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Також майстриня володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії.

Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами. В усіх роботах Приймаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух.

         Краєзнавчий календар Брідщини на 2019 рік.

                               

Голос відродження 4 січня 2019 року.

                       Літературна феєрія: "Зимові свята в Україні".

За вікном пролітає перший пухнастий сніжок, легенький морозець демонструє свої вишукані шедеври прямо на наших шибках, а діти, ці маленькі непосидючі бешкетники, вже майструють своїх веселих новорічних сніговичків. Бачиш усе це — і на душі стає так тепло і приємно, як ніколи. Чому? Та тому що вже відчувається повноцінний прихід зими. А зима — це та чудова пора року, яка вміє дарувати приємні емоції та незабутні враження, адже саме в цей період ми відзначаємо найбільші й найулюбленіші свята усього світу, які пов’язані з самобутніми традиціями й звичаями.

Кількість зимових свят просто вражає. Мабуть, жоден інший сезон не може похизуватися хоча б приблизним, навіть не більшим їх числом. І найпершим святом у цьому списку є день Андрія Первозданного. Саме на Андрія молоді дівчата ворожили на свою долю, на майбутнього судженого, крім цього, вони прохали щастя і підтримки у святого на весь наступний рік. На жаль, зараз ця традиція майже забута, але я впевнена, що це не назавжди, і вже незабаром про неї згадають і з новою силою втілять у життя.

Наступне, не менш важливе свято — це День святого Миколая, до речі, улюблене свято слухняних дітей. За легендою, яку знають усі малюки, Миколайчик відвідує в цю ніч кожну дитинку і, залежно від того, як вона себе поводила, дарує бажаний подарунок або ж різочку тому, хто виявився зовсім неслухняним.

Після Дня святого Миколая усі, затамувавши подих, з нетерпінням чекають приходу Нового року. Свято Нового року — це не просто особливий день, це — найбажаніше, найжаданіше, наймасштабніше гуляння. Кожна сім’я прикрашає свій будинок різнокольоровими гірляндами, паперовими сніжинками, блискучими намистинами, але головним атрибутом цього свята все ж залишається новорічна ялинка. Ця красуня своєю присутністю створює оту неповторну святкову атмосферу, яку неможливо відтворити за її відсутності. Новий рік в Україні проходить гучно й весело, обов’язково з танцями і піснями. У цю неповторну ніч маленькі діти віддано чекають на прихід Діда Мороза з його подаруночками, та й дорослі, поринувши в атмосферу майже реальної казки, час від часу його виглядають, сподіваючись, що раптом він з’явиться і саме сьогодні виконає їхні найпотаємніші бажання. Тому це свято сподівань і мрій нікого не залишає байдужим до себе.

Трохи відпочивши від Нового року, не помічаєш, як приходить велике Різдво — день народження Христа. Ще з прадавніх часів Різдво шанували в кожній українській хаті, адже це свято одне з найбільших християнських. Традиційно в цей день уся родина готує до святої вечері дванадцять страв, серед яких обов’язково має бути наша українська кутя, якою потім хрещеники пригощають своїх хрещених батьків. Не можна уявити Різдво й без колядників, їх побажання, щирі пісні, навіть театральні постановки — усе це ще одна світла й неповторна традиція.

Список найвизначніших свят вдало завершує Старий Новий рік, який святкують не зовсім гучно, але в ньому є своя особлива родзинка і вишуканий шарм. Адже це свято є останнім, завершальним у ряді грандіозних подій і безкінечних веселощів. Тому саме від якості його проведення й залежать враження, які залишаться в кожному серці аж до наступних зимових свят.

Тож зимові свята — це особливий період року, який наповнює нас радістю, теплом і вічними світлими поглядами. Веселих свят, любі!

                        Історичний портрет: " І горів і яснів, і                                               страждав за волю України".                                                                                     

Першого січня виповнилося 100 років від дня народження Степана Бандери – одного з найбільших борців за незалежність України. Таких історичних постатей небагато у будь-якого народу. Їх неможливо викреслити з історії, і кожен, хто намагається витлумачити життєпис їх власної нації, не може замовчати ні цього імені, ні подій зв’язаних з цією історичною особою. Мало хто є байдужим до його імені – бо живі ще соратники і послідовники, та й ідеї, за які він віддав життя, не чужі багатьом українцям, народженим після його смерті. Степан Бандера – це символ усієї Західної України. Силою політичних обставин склалося так, що в роки, коли на заході України воїни УПА билися й гинули в нерівній борні за волю свого народу, більшість цього самого народу під впливом комуністів була байдужа або ставилась до них як до зрадників.

Деформація національної свідомості переважної частини українського суспільства у роки національно-визвольної війни не є винятком в історії. Боротьбу завжди розпочинає і веде меншість з найкращих. Тривожним є надто повільне прокидання національної свідомості вже у нових умовах.

Живемо в час відродження духовності, творення Української державності. Крила нашого устремління розпростерті у польоті пізнання наших витоків: віри, історії, культури. Тому і пам'ятаймо про роль Степана Бандери в історії національно-визвольної боротьби за незалежність України.