#Пост_подяка

#Книга_дарована_автором

Краєзнавча сторінка:

" Володимир Підгірняк  - дослідник стародавньої писанки та вишивки".

Володимир Петрович Підгірняк: архітектор, директор проектно- будівельної фірми  "Будова- Центр", лауреат Державної премії в галузі архітектури, член Національної спілки архітекторів України, дослідник української писанки та вишивки, народився в м.Броди у 1950р.

У новій книзі Володимира Підгірняка розповідається про суть стародавніх звичаїв, розкривається їхнє значення та зміст.

Об'єктом дослідження є народний календар, який за останні декілька сторіч був принципово змінений та втратив свою значимість і зміст. Володимир Петрович надає правильну послідовність букв в українському букварі і тлумачить змістовне розташування кожної букви.

Невеликий розділ книги розповідає про карпатські храми та виводить єдиний модуль з допомогою якого будувались усі церкви України.

Книга також містить значну частину попередніх робіт автора - це "Бродівська писанка"(2008) та "Текстова вишивка. Бродівської письмо"(2009),де розповідається про буквене розшифрування символіка та про вишивання на полотні з вкладанням змісту в узорі.

Щиро дякую за подаровані книги, які допоможуть читачам більше пізнати рідний край.

 

#День_памяті_жертв_Голодомору

Сторінка історичної правди:

«Голодомор. 10 фактів, які треба знати»

 У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них - 1932-1933 років.

На думку більшості істориків, причиною голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.

Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померли щонайменше 3,9 мільйона людей. Кількість жертв у всьому СРСР оцінюють у близько сім мільйонів.

Майже 30 країн визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації. Але це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків, а низка країн, зокрема Росія, заперечують геноцид.

1. Геноцид

2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним, але покарання за такі дії не передбачене.

Голодомор визнали геноцидом українців Європейський парламент, ПАРЄ, ЮНЕСКО, Ватикан та парламенти 28 країн.

Серед них - Німеччина, Франція, Велика Британія, Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Бразилія, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія.

Росія визнала, що причиною голоду була насильницька колективізація, але від нього постраждали багато регіонів.

У 2010 році Апеляційний суд міста Києва у своєму рішенні оголосив про геноцидний характер Голодомору і намір керманичів СРСР Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації.

2. Кількість жертв

Дослідники досі сперечаються щодо точної кількості жертв Голодомору.

Інститут демографії та соціальних досліджень розробив методологію оцінки втрат України внаслідок Голодомору 1932-1933 років на основі статистичних даних та сучасних методах демографічного статистичного аналізу.

Науковці реконструювали щорічні основні параметри динаміки населення України між 1926 та 1939 роками.

На основі цих оцінок інститут демографії назвав цифру загиблих від Голодомору у 3,9 мільйона людей. Саме цю цифру вважають найбільш науково доведеною.

Також науковці стверджують, що через падіння народжуваності під час Голодомору Україна недорахувалась 600 тисяч немовлят.

3. Географія голоду

Дослідники дискутують щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр.

Деякі іноземні історики говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більше половини з них були українцями.

Український інститут демографії надав оцінку демографічних втрат внаслідок Голодомору у всьому СРСР та у колишніх республіках.

Втрати через надсмертність в результаті голоду за той період в СРСР становили 8,7 млн осіб. Серед республік колишнього СРСР Україна посідає перше місце за абсолютними обсягами втрат через надсмертність, а Казахстан має найвищі показники втрат відносно чисельності населення.

Українські вчені встановили, що відносні втрати через надсмертність в Україні у 1932-1934 роках у чотири рази вищі, ніж у Росії.

Масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.

Інститут демографії стверджує, що у Росії на регіони з найвищими втратами від голоду припадає 6% чисельності сільського населення та 1% території, тоді як в Україні - 41% населення та 34% території.

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській області, Молдові (частина якої тоді була в УРСР) та Чернігівській області.

Інститут демографії оцінює втрати населення в українських регіонах від 20% до 10% від загальної кількості.

Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% - росіянами, 1,4% - євреями та 1,1% - поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

4. Де не було Голодомору

За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.

Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.

 

На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" - списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.

У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.

Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.

Система "чорних дошок", окрім України, діяла також на Кубані, Поволжі, Донщині, Казахстані - територіях, де жило багато українців.

Список населених пунктів, занесених на "чорні дошки" в 1932-33 рр.

Голоду зовсім не було на українських землях Галичини, Волині, Західного Поділля, які у 1932-1933 роках входили до складу Польщі, а також Буковині, яка була в Румунії, та у чехословацькому на тоді Закарпатті. Голод мало торкнувся Криму, який тоді належав до РСФСР.

5.Дюранті та перша згадка в пресі

Одним з перших про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян.

Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.

Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.

У березні 1933 року 27-річний британський журналіст Гарет Джонс поїхав до СРСР, аби взяти інтерв'ю у Сталіна. Врешті він проїхав Україною та зафіксував жахіття, які там коїлись.

Наприкінці березня 1933 року Джонс опублікував статтю "Тут немає хліба" про голод в Україні, яку передрукували у газетах Manchester Guardian і New York Evening Post.

У 2019 році вийшов фільм Агнешки Холланд "Ціна правди" про трагічну долю Гарета Джонса та голод.

У 1934 році у Британському парламенті відбулись спеціальні дебати щодо Голодомору.

 Чи справді світ не знав про Голодомор?

Сенсаційні відкриття журналістів спробував заперечити кореспондент New York Times у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: "Росіяни голодують, але не вмирають від голоду".

Коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду.

Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв інтерв'ю в Йосипа Сталіна та отримав Пулітцерівську премію за свою діяльність.

6. Термін "Голодомор"

Саме слово "Голодомор" вперше з'явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР на той час історикам дозволяли лише говорити про "труднощі з продовольством", але не про голод.

Із вуст партійного високопосадовця слово "Голодомор" вперше прозвучало в грудні 1987 року. Тоді перший секретар ЦК КПРС Володимир Шербицький, виступаючи на урочистостях з нагоди 70-ліття УРСР, визнав факт голоду 1932-33 рр.

Коли про цю тему почали дискутувати дедалі відвертіше, у 1990 році ЦК Компартії України дозволив публікацію книжки "Голод 1932-1933 рр. в Україні: очима істориків, мовою документів".

За словами історика Станіслава Кульчицького, справжній тираж видання був усього 2,5 тис. примірників і воно стала бібліотечним раритетом.

Першим професійним літературним твором про голод був "Жовтий князь" Василя Барки, який вийшов у діаспорі в 1962 році.

У 1981 році у США вийшли мемуари українського дисидента та радянського генерала Петра Григоренка, в яких він дуже детально описав жахи голоду та механізми його впровадження на Херсонщині та всій Україні.

У 2006 році, за часів президента Ющенка, СБУ розсекретила понад 5 тисяч сторінок державних архівів про Голодомор.

Згодом у Києві звели великий музей Голодомору та меморіальний комплекс.

Вшановування пам'яті жертв Голодомору є частиною офіційної програми під час візитів іноземних делегацій до України.

7. Штрафи, коли забирали все

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство.

Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом та способом збагачення представників радянської влади.

Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.

Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.

Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні - все забрали".

Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідала, що в селі досі пам'ятали людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.

Спеціальні загони за допомогою металевих "щупів" обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти.

У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються".

На Поволжі та Північному Кавказі натуральні штрафи застосовувалися лише епізодично.

8. Закон "про п'ять колосків"

У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.

Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин - 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.

За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п'ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 людей.

Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.

9. Канібалізм

Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.

"Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей - це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.

Доктор історичних наук Василь Марочко вказує, що у першій половині 1932 року були поодинокі факти людожерства, а у другій половині 1932-го і в 1933-му - це стало масовим явищем в усіх областях України, де лютував голод.

"Зазвичай до людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сім'ю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші. Особливо це було у весняний період", - розповідає пан Марочко.

Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з'їли кілька мільйонів собак і котів.

10. Заселяли людей Росії

Після Голодомору до спустошених сіл спробували завезти селян з інших регіонів Радянського Союзу. Це передбачалось секретною постановою Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.

На їхнє переселення виділили 15 мільйонів 500 тисяч рублів.

Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали переселити колгоспників з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) - із Білорусі та Росії.

До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини відправили 109 ешелонів з переселенцями та їхнім майном, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області - 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької - 44 ешелони.

З Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області - 35 ешелонів з людьми.

Хоча науковці вказують, що левова частка переселенців не прижилась на новому місці.

"Усе ж таки цифри про переселенців з Росії і Білорусі не дуже великі. Тисячі господарств у масштабі таких великих регіонів як Донбас і Слобожанщина - не надто вражаючі", - вважає історик Станіслав Кульчицький.

Він також розповів, що, згідно з дослідженнями Інституту історії НАН України, більше половини з тих, хто переселився з Росії на територію України у 1933-1934 роках, повернулися назад до Росії через погані умови у спустошених тоді селах.

 

 #День_Гідності_та_Свободи

Поетична хвилина - вшанування:"Летіли легко,хоч Майдан ридав..."

У День Гідності та Свободи ми згадуємо всіх українців, які віддали життя за незалежність України під час подій на Майдані та на фронті російсько-української війни в зоні АТО/ООС, а тепер ще й під час повномасштабного вторгнення російських окупантів до України. Ми маємо завжди пам’ятати, що за свободу і майбутнє кожного з нас сплачено життями Героїв Небесної Сотні, тисяч воїнів, добровольців і волонтерів.

Вічна їм пам’ять та слава!

                 Небесна Сотня –

То в серцях вогонь.

Він гаряче палав за Україну.

Віднині тихим співом заспокой

Ти, земле рідная,

Свою дитину.

 

Пташиним співом,

Шелестом трави.

Блакитним небом,

Золотим колоссям.

Останній раз,

Як мати, пригорни

Чоло високе

В обрамку волосся.

 

Небесній Сотні

Шана й молитви,

За чисті душі,

Що злетіли в небо.

Їм шлях високий

Боже, освіти.

І в мирі, Господи,

Прийми до Себе.

Виставка- знайомство :" В очікуванні свого читача".

Завдяки проекту "Німецька книжкова полиця в Україні" наша бібліотека отримала 14 нових книг.

Завітавши до бібліотеки Ви маєте можливість відкрити для себе нові імена літераторів Німеччини, а також згадати класиків німецької літератури.

 Книги чекають свого читача.

#Вивчаймо_історію_рідного_краю

#Книга_подарована_автором

 Книжковий навігатор в минуле: Ігор Іваньков «Йшла дивізія…Книга2»

Тема Другої Світової війни – одна з найгостріших в літературі. Тривалий час вона перебувала під радянською цензурою, проте тепер ми можемо відкрити раніше заборонені теми.

Серед видань цієї тематики особливу увагу привертає книга « Йшла дивізія…Книга2» Автор проекту й текстів, упорядник спогадів, світлин та архівних матеріалів Ігор Іваньков, графіка Олега Кіналя.

Ігор Іваньков – історик, дослідник бойового шляху дивізії « Галичина», заступник голови Галицького Братства вояків дивізії «Галичина». Відповідальний редактор та упорядник книги « Українська дивізія « Галичина». Львівщина. Історія. Спогади. Світлини»(2016). Співавтор та упорядник книги «Ненаписана книга життя..»(2018). Автор та упорядник книг « Йшла дивізія…» (2020), «Йшла дивізія…Книга2» (2024).

Видання "Йшла дивізія... Книга 2" - це вражаюча хроніка подій та долі українських воїнів, що боролися за відродження української державності під час Другої Світової війни .

 Упорядники збірника спогадів Ігор Іваньков та Олег Кіналь(графіка) звертають увагу на героїзм і жертовність бійців дивізії "Галичина", які, незважаючи на надзвичайно важкі умови, залишалися вірними своїм ідеалам і покликанню.

Особлива увага в книзі приділяється боям під Бродами у липні 1944 року, де дивізійники міцно і незламно тримали оборону від радянських військ, ризикуючи своїми життями. Автори детально описують події того часу, розкриваючи драматизм і героїзм битви, де кожен крок був на межі між життям і смертю.

 У збірнику спогадів «Йшла дивізія… Книга 2» зосереджено увагу на непростих долях українських комбатантів, які у складних життєвих ситуаціях не втратили людської гідності, віри в Бога та вимріяну самостійну Україну.

Сьогодні у нелегкий для України час нащадки славних дивізійників змушені виборювати свободу і гідність у важких боях проти ворога, але кров і смерть героїв-українців завжди буде освячена пам’яттю поколінь

"Йшла дивізія... Книга 2" - це не лише історія подій, але й історія духовної сили і віри українських воїнів, які виживали в найскладніших умовах. Ця книга стане цінним джерелом для тих, хто цікавиться історією України та подіями Другої Світової війни, а також для всіх, хто цінує героїзм і самопожертву.

 

  Щиро дякую за подаровану книгу для читачів бібліотеки.

 #Письменники_Львівщини

#Книги_даровані_автором

Поетичний бриз: «В словах – важливе, несказанне – в серці». (Любов Бенедишин).

  Сьогодні щирі слова подяки за поетичні збірки та чудові побажання для шанувальників поетичного слова линуть до неймовірно талановитої поетеси із м. Сокаль Любові Бенедишин.

« Любов Бенедишин має свій голос в поезії. Він щирий, довірливий і правдивий…Вірші поетеси живописні , вона малює словом животрепетні картини природи, які ми впізнаємо, хочемо насолодитись ними, милуватись цією красою і дихати цілющим повітрям поезії»- так описує творчість Любові Бенедишин Марія Людкевич.

  Подумаєш, осінь…

  Подумаєш, холод космічний…

  (Остуджує шибка гарячу тривогу чола).

  Зате квітне спогад, який не зів’яне і в січні.

  І в серці достатньо небесного світла й тепла.

  Улюблена кава.

  І светрика грубе плетіння.

  Гармонія настроїв, запахів і кольорів.

  І тиха помірність, щоб не обпекти піднебіння…

   Й розважливий спокій, об не заблукати між слів…

  Помрій про красиве.

  І спробуй надію зігріти

  Про те, що минущі цей смуток, самотність і дощ…

  Ще випурхнеш з дому в дзумливо - розніжене літо,

  Розправивши крильця у сукні а-ля сонце-кльош.

                      Любов Бенедишин.

Любов Бенедишин народилась 20 березня 1964 року в місті Сокаль. Закінчила Львівський політехнічний інститут, хіміко - технологічний факультет.

 З 1997 року відповідальний секретар Сокальського районного літературно - мистецького об’єднання « Колос», заступник головного редактора альманаху « Соколиний край», член Національної спілки письменників України( з 2006р.)

   Автор поетичних збірок « Феєрія весни» (2000), « Крізь роки і сузір’я» ( 2002), « Вік Ангела» (2004), « По той бік веселки» ( 2006), « Зачаття неба» ( 2016), «Кульбабове віче»(2024) та інші.

  Крім того друкувалась у багатьох місцевих та всеукраїнських колективних збірниках, альманахах, часописах. Деякі вірші перекладено і опубліковано польською, німецькою мовами.

      Любов Бенедишин – лауреат конкурсу « Золотий тризуб»( Київ,2011), переможець Міжнародного поетичного конкурсу « Чатує в століттях Чернеча гора» (Канів,2014), переможець Всеукраїнського літературного конкурсу ім.. Леся Мартовича( Жовква,2016) має  інші нагороди та відзнаки. Активно займається громадською діяльністю, є членом Благодійного фонду « Майбутнє України.Сокальщина».

Дякую за гарний подарунок для бібліотеки і бажаю, Вам, здоров’я, миру та нових творчих звершень.